З 2026 року у правовому просторі Європейського Союзу запроваджується нова модель регулювання діяльності кредитних установ із третіх держав, що не є членами Європейського Союзу. Відтепер держави-члени Європейського Союзу зобов’язані застосовувати імплементовані положення Директиви (ЄС) 2024/1619, яка встановлює обов’язок держав-членів прийняти та опублікувати національні нормативні акти, необхідні для її виконання, а також забезпечити застосування її положень. Прийняття Директиви (ЄС) 2024/1619 було офіційно оприлюднене в Офіційному журналі Європейського Союзу ще 19 червня 2024 року, однак практичне регуляторне значення для учасників фінансового ринку пов’язане саме з початком її застосування.
Ключове значення для підприємств, що провадять діяльність у сфері приватного кредитування та інвестування, в контексті аналізу Директиви має нова стаття 21c, яка встановлює обмеження щодо надання так званих основних банківських послуг суб’єктами з третіх країн без створення належним чином авторизованої присутності в межах Європейського Союзу. Під такими послугами розуміється діяльність, що відповідає визначенню кредитної установи у праві Європейського Союзу, тобто діяльність, яка полягає у прийманні депозитів або інших поворотних коштів від громадськості у поєднанні з наданням кредитів на професійній основі.
Разом з тим, Директива не забороняє фінансування з-за меж Європейського Союзу як таке, однак вимагає, щоб діяльність, яка має банківський характер у розумінні європейського права, здійснювалася виключно через авторизовану філію третьої країни або дочірню кредитну установу під повноцінним наглядом національного регулятора. Отже, йдеться не про припинення трансграничного кредитування загалом, а про зміну його юридичної конструкції та підпорядкування уніфікованим правилам.
Водночас компанії, які здійснюють кредитування виключно за рахунок власного капіталу, не приймають депозитів або інших поворотних коштів від громадськості та не залучають фінансування від фізичних осіб, як правило, не підпадають під визначення кредитної установи у банківському розумінні. Для таких суб’єктів наразі не встановлено автоматичного обов’язку створення авторизованої банківської філії. Проте їх діяльність повинна бути проаналізована з точки зору фактичної економічної сутності операцій, способу залучення коштів та маркетингової активності на території Європейського Союзу, оскільки у випадку наближення моделі діяльності до банківської регулятор може поставити питання про необхідність відповідної авторизації.
Щоб зрозуміти логіку нової реформи, необхідно пояснити, що собою являє зазначена Директива в праві Європейського Союзу. Директива (ЄС) 2024/1619 відома також як CRD VI — це акт, який встановлює обов’язковий результат для держав-членів, але залишає їм свободу у способах реалізації. За своєю суттю — шоста редакція директиви містить вимоги до капіталу кредитних установ та концентрується на контролі доступу до ринку для установ із третіх країн.
Раніше регулювання філій банків із третіх держав значною мірою залежало від національного законодавства окремих країн-членів. Це дозволяло обирати юрисдикцію з більш гнучкими вимогами. Однак нова модель істотно звужує простір для такої практики, також посилюються вимоги до капіталу, внутрішнього контролю, управління ризиками та звітності філій. Також тепер ширші повноваження щодо обмеження діяльності або вимоги трансформації філії у дочірню установу отримують й національні регуляторні органи.
З огляду на такі нововведення доступ до ринку Європейського Союзу перестає бути питанням лише договірної структури чи вибору юрисдикції. Він стає питанням інституційної форми та готовності працювати під повноцінним пруденційним наглядом.
Найбільш безпосередньо наведені зміни в європейському праві зачеплять банки з третіх країн, які системно кредитують клієнтів у Європейському Союзі. Також під підвищеною увагою опинилися структури, які не є банками, але за економічною суттю здійснюють діяльність, близьку до банківської.
Для приватних кредитних фондів ситуація складніша і потребує індивідуального аналізу. Якщо вони не приймають депозити від громадськості, автоматичного застосування режиму філії третьої країни немає. Водночас формальна кваліфікація структури не гарантує відсутності регуляторних ризиків, якщо фактична діяльність наближається до банківської.
У практичному вимірі тепер трансгранична модель діяльності на ринку Європейського Союзу «без фізичної присутності» стає значно більш ризиковою. Також зростає роль наглядових органів відносно діяльності іноземних фінансових установ.
Отже, банківським установам із третіх країн (не членів Європейського Союзу) та фінансовим структурам, які не є банками, але за економічною суттю здійснюють діяльність, близьку до банківської, радимо вже зараз провести комплексний аудит своєї бізнес-моделі, визначити, чи відповідає вона визначенню кредитної установи, оцінити необхідність створення авторизованої філії або дочірнього банку на території Європейського Союзу, а також проаналізувати капітальні та операційні витрати переходу на нову модель та розпочати діалог із потенційним наглядовим органом.
Натомість приватним кредитним структурам радимо перевірити, чи не містить їх модель ознак приймання депозитів, оцінити маркетингову активність у державах-членах Європейського Союзу та провести юридичний аналіз ризику перекваліфікації діяльності.
В цілому ж можемо зробити висновок, що в 2026 році доступ до європейського фінансового ринку більше не визначається гнучкістю договірних конструкцій компаній і банків. Тепер він визначається статусом установи в системі регуляторного нагляду. Тому ті платники податків, які завчасно адаптують свої господарські структури бізнесу до нової архітектури контролю, збережуть передбачуваність і стабільність присутності в Європейському Союзі. Натомість ті компанії, що відкладатимуть таке рішення, ризикують зіткнутися з ситуацією, коли формат їхньої діяльності визначатиметься виключно вимогами регулятора.
Автор: Дмитро Довжик, адвокат і партнер ArtesLex
19.02.2026
Comments are closed for this post.